Дубівська територіальна громада

Тричі заслужений – лікар, працівник охорони здоров’я і донор України – Микола Бігунець (на фото) має численні нагороди: медаль «За трудову доблесть»; нагрудний знак «За розвиток регіону» та дуже багато інших. Усе це – за життя, віддане медицині та громадській діяльності.

Народився він 14 серпня 1938 року й був одинадцятою дитиною в сім’ї. Батько важкою лісорубською працею заробляв на кусень хліба: то в горах Румунії, то в Альпах, а мама поралася по господарству. У родині панувала взаємоповага й взаємодопомога. Бігунці прищеплювали своїм дітям гуманну християнську мораль, вчили працелюбності, щирості, самостійності. Всі вони достойно пішли по життю. Найстарші – Михайло і Юрій – у далекому 1943-му вступили в корпус Людвика Свободи, пройшли війну і залишилися в Чехословаччині. Обидва закінчили військову академію. Петро здобув фах фізика, вчителював і проживає на Мукачівщині. Інші (на жаль, четверо уже покійні) живуть у Дубовому, де працювали й створили гарні сім’ї. Найменший Микола обрав медицину. Ще з дитинства знав, що буде лікувати людей, і присвятив цьому понад 60 років.

У 1953-му, після закінчення сільської школи юнак вступив до Хустського медучилища. А розпочав свій професійний шлях фельдшером у Дубівській дільничній лікарні, згодом – завідувачем здоровпункту в Комсомольську в середині 1950-х. Це був складний час, коли вирували страшні хвороби, необхідно було вести систематичну роботу, аби виховувати елементарну санітарну культуру населення. «Сьогодні це дивно звучить, але я згадую, як на моїх очах помер семирічний хлопчик. Причиною було удушшя глистами.

Держава вирішила це питання шляхом дегільмінтизації всіх відвідувачів ясел, шкіл, організованих колективів. Медиків було обмаль, в основному приїжджали з інших областей України, вихідці із Закарпаття з’явилися серед них лише в 1960-х. Матеріальна база, оснащення медзакладів були недостатні, та й розташовувалися вони в пристосованих приміщеннях», – розповідає про ті роки ювіляр.

Праця неабияк загартувала молодого фахівця. Додала стійкості й служба в армії аж на Уралі, в Челябінську (по двох роках після аварійного вибуху на заводі з виготовлення атомної зброї), де продовжував займатися медициною. Після повернення додому продовжив працювати фельдшером – уже в Краснянському здоровпункті. Дуже хотілося підвищити свій професійний рівень, отож вступив до Чернівецького медичного інституту. У ці роки познайомився Микола Бігунець зі своєю другою половинкою – Єфросинією (на жаль, нині покійна), що приїхала у далекі гори аж із-під Києва за направленням працювати ветеринаром. Одружилися в 1964-му. А вже через рік у молодій сім’ї народилася донечка Ольга.

З фельдшера – у головлікарі

І ось у 1969-му, уже з дипломом, М. Бігунець повертається в Дубівську дільничну лікарню, де працює терапевтом. А через рік його призначили головним лікарем. Медицина в гірській місцевості з кожним роком вдосконалювалася. У кінці 1960-х – на початку 70-х виникла проблема налагодження дитячого харчування у зв’язку з поширенням гіпотрофії та рахіту серед неповнолітніх. Аби вирішити її, Микола Васильович організовує молочні кухні на базі дільниці. І це допомогло.

З розвитком сільського господарства та промисловості в області почали споруджувати колгоспні пологові будинки, здоровпункти, поліклініки та стаціонари. Медична допомога наближалася до працівників на заводах, фермах. Впроваджувалися загальна диспансеризація населення району. Також відкрили перший пункт швидкої допомоги в селищі. Все це – за активної участі Миколи Бігунця.

Перелом у розвитку охорони здоров’я Дубового стався у 1970-ті, коли під керівництвом директора Закарпатського виробничо-вертолітного об’єднання Д. Подольського (нині покійного) розбудовувалася інфраструктура селища. На черзі було і зведення нової поліклініки. Там працювали не тільки будівельники, а й медики. Тож нині поліклініка, розрахована на 465 відвідувань за зміну, до послуг дубівчан та жителів навколишніх сіл. Завдяки зусиллям головлікаря Бігунця функціонував і корпус лікарні, де оздоровлювалося 125 пацієнтів. На жаль, кілька років тому вона пройшла оптимізацію, й наразі може прийняти стаціонарно лише близько 60 пацієнтів. Завдяки діям Миколи Васильовича збережено та укомплектовано заклад необхідною медичною апаратурою. Тривалий час Дубівська райлікарня № 2 була обласною базою передового досвіду з безкоштовного комплектування донорів та роботи Червоного Хреста. Кількість донорів сягала 350–400 осіб на 1000 населення.

У 1975-му разом із головою селищної ради Микола Васильович заснував місцевий радіопункт, через який транслювалися програми на медичні теми.

Згадуючи випадки з медичної практики, зупиняється на історії пацієнта, якого доставили до лікарні у стані коми. Запросили досвідчених консультантів для встановлення діагнозу, але ті лише розвели руками. Тому М. Бігунець, опираючись на клінічне мислення та об’єктивні дані, продовжив виконувати медичні призначення, дещо їх скоригувавши, і не полишав надії. У 18-ту добу вночі медсестра виявила, що пацієнт у повній свідомості! Микола Васильович терміново прибув до лікарні й опитав хворого. Виявилося, що два роки тому той верхи поспішав на полонину, щоб зібрати молочну продукцію. Його кінь раптово перелякався і скинув із себе господаря. Лише через деякий час на холодній сирій землі чоловік прийшов до тями. Внаслідок цього нещасного випадку він отримав черепно-мозкову травму з можливою гематомою, яка потім проросла сполучною тканиною й довгий час не виявляла себе. А згодом під впливом несприятливих умов, стресу та артеріального тиску проявилася і дала відповідну клініку. Завдяки професіоналізму та настирливості лікаря «малоперспективний» пацієнт вижив.

Під час руйнівних паводків у 1998, 2001 та 2010 роках за активної участі головлікаря Бігунця в медичний заклад відселили потерпілих, забезпечили їх необхідною допомогою, попередили спалах інфекційних хвороб. За роки керування лікарнею він зумів згуртувати колектив. Спеціаліст вищої категорії, Микола Васильович постійно підвищував свій фаховий рівень через систему самопідготовки та курсової підготовки на базах різних галузевих вишів.

Професійну діяльність Микола Васильович поєднує з громадською та політичною. Із 1970 до 2010-го незмінно обирався депутатом селищної та районної рад, де очолював комісію з охорони здоров’я. У 1989-му його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Зробив величезний внесок у врегулювання міжрелігійних відносин у області. За його ініціативи прийнято рішення Закарпатської облради про пільги жителям області, які стали жертвами сталінських репресій, а також про призначення пенсій колгоспникам, котрі свого часу з різних причин не виробили мінімум трудових днів. А скільки освітніх, медичних та закладів культури, доріг, мостів, газопроводів тощо будувалося в області за його депутатським клопотанням! Не менш активною була і є позиція М. Бігунця, коли його обирали депутатом обласної та районної рад.

А найбільшим щастям Миколи Васильовича є його сім’я. Стежкою батька пішла донька Ольга, працює лікарем-дерматологом, її чоловік – лікар-невропатолог. Радують онучка Вікторія – столична журналістка, та внук Богдан – лікар.

З нагоди славного ювілею Миколу Васильовича щиро вітають всі рідні, близькі, колеги. Зичать добробуту та довголіття. Нехай тепло людської вдячності зігріває Вас, шановний ювіляре, а благополуччя та міцне здоров’я будуть невід’ємними супутниками в житті. На многая літ!